| boikov | Дата: Пятница, 03.04.2020, 20:06 | Сообщение # 1 |
 Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 166
Статус: Оффлайн
| 
Исполнитель: Раїса Кириченко
Альбом: Цвіте черемшина
Год выпуска: 2000
Стиль: Pop-Folk
Формат: mp3
Качество: 320 kbps
Размер архива: 113,7 MB
Содержание:
01. Скаче в полі білий кінь
02. Я тебе як мрію зачарую
03. Молодичка
04. Прилетіла зозуленька
05. Ой, купила півня
06. Ой, там у полі тополі
07. Вареники
08. Дорога до матері
09. Ой, на горі два дубки
10. В кінці греблі шумлять верби
11. Ой, піду я, мамо
12. Ось, бач, яка я
13. Стремено
14. Цвіте, цвіте черемшина
15. Моя Україна
Біографія
Раїса Кириченко
(1943-2004)
Висока, поважна, красива і горда – вона була схожа на королеву, вона уособлювала тип прекрасної української жінки, яка увібрала від природи все: статуру, красу, талант, спокійну вдачу, розум, жіночу мудрість і доброту. Як же вона гарно і проникливо співала! Не могла жити без пісні – найбільшої радості у житті.
Вона народилася в буремні воєнні роки 43-го на Полтавщині в селі Корещина Глобинського р-ну в заквітчаній рушниками хаті з неповторним і незабутнім запахом чистоти, свіжої зелені, відродження й оновлення. “Сім`я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я... Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра”.
Років три або й чотири пасла влітку сусідську корову Красавку, вже й до школи пішла, а й далі допомагала сусідам. Зате восени, перед навчанням, купували для мене платтячко або ще щось з одягу. Дитинство було голодним, тож заробляти почала рано...”
Та були в неї й великі радощі – концерти. Спочатку співала під привезену татом з війни трофейну гармошку на вишні чи на табуретці, чи біля озера діткам, переробляла те, що чула з грампластинок, згодом виступала в шкільній самодіяльності, була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Вже почала їздити з концертами по селах, виступала в клубах, і завжди за кулісами з нетерпінням чекала, доки оголосять: “А тепер перед вами виступить Раїса Корж”. І всі шепотітимуть: “О, яка вродлива! А голос!” Першою її піснею була російська “Вижу чудное приволье” (і моя теж, хоч жила на Хмельниччині – В.К.). Голос високий-високий і тоненький. Людям подобалось, бо чула схвальні слова: "Таке мале, а таке голосисте".
Згадуючи своє дитинство, Раїса Кириченко дякує Богові за те, що народилася на полтавській землі, що там особливі дерева, особливе повітря, теплі дощі, найкращий у світі спів жайворонка в літньому полі, що хвилював її до сліз. Повна гармонія з природою, надзвичайні люди, все рідне і щемне до болю, до сліз. Була вдячна долі, що саме там батьки збудували нову хату, де пахло маминим борщем, що могла повертатися до неї (до хати), немов у дитинство. Згадує: “Хоч де б потім не жила – у Черкасах, Полтаві, Києві, я повертаюсь у свою хату, щоб набратися снаги для творчості, здоров`я, для життя”.
Було їй 14 років, коли перша втрата з поминальною вечерею і свічками увійшла в їхню хату: загинув на службі в армії старший брат Сашко. Здається, то було перше в селі після війни таке лихо, коли на службі загинув молодий хлопець. Люди вже відплакали-відтужили всі похоронки, що приходили після того, як були вигнані фашистські окупанти з села, почали загоюватися рани війни, і ось знову. Тужило за братом усе село, похоронка нагадала і вдовам, і сиротам їхні недавні сльози. Потім смерть тата, важка робота: пасла в колгоспі телят, у 16 років ходила на ферму підміняти доярок, які йшли у відпустку або хворіли. Тричі на день по 12-14 корів видоювала. За один раз через дитячі руки проходило три повні бідони молока! Або й більше...
Але життя перемагало, прийшла юність молода, чекала чогось нового, незвичайного, співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Оченаш П.Ф. запросив її працювати у колективі. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.
Справжня творча робота почалася після зустрічі з баяністом Миколою Кириченком у Полтавській філармонії, куди була запрошена на роботу співачка. Піснею Бог освятив їхнє світле й чисте кохання і невдовзі вони побралися. Пізніше вони працювали у народному хорі “Льонок” (у свій час заснований А. Авдієвським), яким керував знаменитий композитор Анатолій Пашкевич, пісням якого Раїса Кириченко дала крила і які назавжди увійшли в національну пісенну скарбницю – “Степом, степом” на слова М. Негоди; “Синові”, “Тиша і грім” на вірші В. Симоненка, “Моя Волинь”, “А мати ходить на курган” Д. Луценка. З великою повагою згадує вона про творчу дружбу з цим композитором.
Невдовзі А. Пашкевича перевели керівником Черкаського народного хору і через рік він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість небагатьох хористів, вона стала провідною солісткою. Працювала, не покладаючи рук, одержала звання заслуженої (1973), потім народної артистки України (1979), разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на студії “Укртелефільм”, телебаченні, там же були зняті перші фільми про неї та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання. При Черкаській філармонії створює спочатку гурт “Калина”, потім “Росава”, у яких виступає солісткою.
З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Середню Азію, частенько жили у холодних готелях і навіть місяцями у плацкартних вагонах (купейні були вже розкішшю). Рятувала тільки безмежна любов до пісні. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її.
Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.
Звісно, з такою безмежною славою, як згадує співачка, тісно стало у колективі, були невдоволені, може комусь і заважала, тож коли у 1987 р. з ансамблем “Росава” приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від тодішнього секретаря обкому партії Ф. Моргуна переїхати на свою батьківщину – не вагалася. Тут, у Полтаві, створила ансамбль “Чураївна”. “За рік об’їздили мало не всю Полтавщину, – згадує співачка, – І ніскільки не шкодую. З якими людьми довелося зустрітися, які концерти відбувалися! Пережити таке єднання співачки із слухачами дано далеко не кожному артистові. Стомлені, зморені поверталися у холодні готелі, але в душу нам світили радістю людські очі... Ніколи мені не дарували стільки квітів, короваїв, вишитих рушників... Це була дяка за пісню”.
Але ніхто не знає, що відбувається за лаштунками сцени, які дороги, покриті льодом чи снігом потрібно проїхати, у яких холодних готельних номерах чи вагонах жити, їсти консерви й оселедці, після яких печія неймовірна. А скільки разів у дорозі відбувалися майже трагічні пригоди і тільки Бог рятував її та супутників від смерті. “А концерти – один за одним, без перепочинку. І мусиш усміхатися, розкривати перед людьми душу своєї пісні, бути щирою, бо фальш слухачі одразу розпізнають”.
Підвищуючи свій музичний рівень, навчалась у Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського на диригентсько-хоровому факультеті, удосконалювала розуміння суті природного хорового співу, відчувала красу звучання, хорову ансамбльовість. Останній хоровий іспит пройшов успішно.
Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: “Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя”. І зазвучали на весь світ пісні: “Звучи, рідна мово” на слова А. Демиденка та композитора О. Семенова, “Маруся Чураївна” В. Міщенка, ще одна пісня про Марусю Чурай М. Луківа та О. Морозова. Їй здавалося, що бачить перед собою її, Марусю Чурай, з довгою косою, темними очима, ніжну, як мавка. З ансамблем “Чураївна” створила програму “Пісні Марусі Чурай” для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.
Влітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву і відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої (щоб дітям не доводилося ходити у старші класи в сусіднє село), відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами. У своїй книзі “Я козачка твоя, Україно” пише: “Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва... Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю”. Думала співачка і про те, що наш дім – “не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?” ... Тоді ми всі з гордістю скажемо: “Я живу в Україні!” Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності, відчуваючи зв’язок – буде село, буде й пісня, обряд, ритуал, якщо шанувати та підтримувати селянина за його вірність землі. Тому-то багато співала про село і маму, про буденне життя людей, їхні радощі і болі. Навіть із сучасних пісень вибирала ті, що ближче до людської душі, жила клопотами і проблемами села звичайних людей, не рубала свого пракоріння, не забувала маминої науки: “Ніколи не співай пісень, які ні про що. Вибирай ті, що западуть у людську душу. Інакше співатимеш задарма”. Раїса так і робила, відчуваючи за собою підтримку мами та відповідальність перед своєю великою родиною. Якщо випадали вільні дні, на крилах летіла до неї, намагалася полегшити її життя, підставити своє плече. На час відпусток мама і рідна хата заміняли їй усі курорти і всі моря. Відпустку прагнула брати влітку, щоб провести її з мамою у рідному селі. Коли далеко пізніше до неї потрапила пісня композитора Анатолія Пашкевича на слова Миколи Томенка “Мамині руки”, – побачила в тій пісні не тільки маму, а й усіх жінок України, їхню важку долю, співала по-особливому проникливо.
Перша закордонна поїздка Раїси була до Америки (1983 р.) у часи “холодної війни”, але й тоді вона зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. А коли звучить українська пісня – є й Україна – вважала співачка. Потім були: Алжир, Туніс, Філіппіни, Європа, пізніше тричі побувала в Канаді, півсвіту об’їхала і скрізь слава великої співачки супроводжувала її, вкриваючи квітами і шаною. Але в яких краях не співала б Раїса Кириченко – бачила перед собою рідну матір, поле з піснею небесної пташки жайворонка, своїх односельців. Понад сорок років співала, ніби з Богом розмовляла. А потім у своїй книзі написала: “...коли ми розучимося слухати душу, вилиту в пісню, то що виховає нашу совість, що закладе в гени пам’ять роду й народу? ...Берегти своє – це значить берегти душу, мову, власний дім, пісню, землю”.
Отака вона була, наша Раїса – справжня українка! І якби не Доля, що сказала – “зупинись”, якби не важка і затяжна хвороба та передчасна смерть, скільки хороших і всеперемагаючих пісень заспівала б вона своїм прекрасним, як поцілунок Бога голосом. Вся Україна боролась за її видужання, хто як міг. Пам’ятаю, почула, що Раїса Опанасівна у важкому стані знаходиться в Інституті урології, потрібне лікування у Німеччині. Саме їхала до Марії Миколайчук в автобусі і плакала від розпачу. А потім подумала: можна ж організувати благодійний концерт на допомогу великій співачці! Запропонувала Марії і Ніні Матвієнко свою ідею і почалася підготовка. Директор міського Будинку вчителя Мельник Л. Ф. без вагань згодилася на наше прохання, мій чоловік, Іван Микитович зі своїми учнями гуманітарного ліцею Національного університету ім. Тараса Шевченка приєднався до роботи. Крім тріо “Золоті ключі” (нар. артистка України Н. Матвієнко та тоді засл. артисток України М. Миколайчук та мене, В. Ковальської) ми одержали згоду подружжя Харченків (народного артиста України О. Харченка та його дружини, засл. артистки України В. Харченко (нині покійної), виступала народна артистка України Алла Кудлай та ще багато артистів. Це був перший невеликий внесок в оплату лікування Раїси Кириченко за кордоном. А потім люди допомагали, як могли. Відбувся благодійний концерт у палаці культури “Україна”, де мій чоловік теж брав активну організаційну участь, забило у дзвони радіо голосом Емми Бабчук і тоді з усіх куточкув України пішли гроші на її лікування. Після важких поневірянь по лікарнях співачка ще зуміла записати декілька альбомів своїх пісень, записувала мудрі і глибокі за змістом інтерв’ю на радіо, відбула великий сольний концерт у палаці культури “Україна”, куди запросила і моє тріо “Золоті ключі”, зуміла усім щиро подякувати за допомогу, нікого не забула і пішла “за межу”, красива і сильна духом Чураївна. Вона усім серцем любила свою землю і вірно служила Україні. Слава їй у віках!
Ссылка на Мегу:
Доступно только для пользователей
Пароль: boikov
НЕ БОГИ ГОРШКИ ОБЖИГАЮТ!
|
| |
|
|
